Житейське

Хотілося плакати від щастя…

2018-11-21T10:01:08+00:00

Холодним осіннім містом блукала застуда. Прозора й худа, наче тінь, постійно чхала, чухала носа й потирала хвору спину, підперезану старою рваною хусткою. Від неї навсібіч тхнуло тютюном, часником і навіть трішки медом. Застуда шукала собі жертву... Саме так. Жити їй лишалося до вечора, якщо не вп’ється вампіром у чиєсь тіло, не нап’ється крові, не вкраде силу, не отруїть своєю мерзенністю. Пхе, як же це огидно! Яка бридка й брудна вона сама! Але... Вона так хоче жити. Хоче, щоб її жаліли, разом з нею страждали. Щоб її кутали, наче кицьку. Возилися з нею. Носилися з нею. А вона б вередувала, кашляла та чахла. О, яка краса! Це ж так просто вполювати жертву: треба просто поцілувати. Їй навіть крові не треба. Лише слина. І все: причепилася й врятована. Живи собі: нюхай корицю, пий молоко з медом, а якщо пощастить - глінтвейн. Засинай від парацетамолу або ж чухайся від антибіотиків. Чхай, кашляй, плач - насолоджуйся. А як же люди? Вони вилікуються. Усі рано чи пізно виліковуються. Застуду ненавидять, але від неї рідко хто помирає. А за що ненавидіти? Навпаки, шанували б! Коли люди хворіють, їх починають більше любити, годувати смаколиками, кутати в шалики й коцики. Вона теж хоче зігрітися в [...]

Хотілося плакати від щастя… 2018-11-21T10:01:08+00:00