Хотілося плакати від щастя…

Холодним осіннім містом блукала застуда. Прозора й худа, наче тінь, постійно чхала, чухала носа й потирала хвору спину, підперезану старою рваною хусткою.

Від неї навсібіч тхнуло тютюном, часником і навіть трішки медом.

Застуда шукала собі жертву… Саме так. Жити їй лишалося до вечора, якщо не вп’ється вампіром у чиєсь тіло, не нап’ється крові, не вкраде силу, не отруїть своєю мерзенністю.

Пхе, як же це огидно! Яка бридка й брудна вона сама!

Але… Вона так хоче жити. Хоче, щоб її жаліли, разом з нею страждали. Щоб її кутали, наче кицьку. Возилися з нею. Носилися з нею. А вона б вередувала, кашляла та чахла. О, яка краса!

Це ж так просто вполювати жертву: треба просто поцілувати. Їй навіть крові не треба. Лише слина. І все: причепилася й врятована. Живи собі: нюхай корицю, пий молоко з медом, а якщо пощастить – глінтвейн. Засинай від парацетамолу або ж чухайся від антибіотиків. Чхай, кашляй, плач – насолоджуйся. А як же люди? Вони вилікуються. Усі рано чи пізно виліковуються. Застуду ненавидять, але від неї рідко хто помирає.

А за що ненавидіти? Навпаки, шанували б! Коли люди хворіють, їх починають більше любити, годувати смаколиками, кутати в шалики й коцики. Вона теж хоче зігрітися в цій любові. Просто треба знайти гідну жертву, з якою буде затишно, яка не труїтиме її цибулею чи часником. В оселі якої люблять…

Застуда примітила поважну літню пані, яка, певне, поверталася додому з ринку. У руках тримала кошик з пізніми яблуками. Застуда тінню слідувала за нею. Вагалася: цілувати чи не цілувати. Зазирнула в глибокі сиві очі й побачила біль. Глибокий. Безмежний. Не можу. Я її вб’ю.

Зігнувшись ще більше, застуда прямувала містом. О, лихо, як же ломить тіло! А в горлі сичить змія!

Вона з вітром проникла до кав’ярні. Закашлялася від аромату кави. Обнюхала усі тарілочки, горнятка, злизала з чийогось десерту вершки, поцупила вишеньку. А що ви хотіли, леді не виховані, коли голодні. Аж ось її око впало на милу парочку, що сиділа за віддаленим столиком і палко…цілувалася. О, те, що треба! Ось вона, моя здобич! Треба лише обрати: хлопець чи дівчина. Застуда вмостилася на келих вина й розглядала. Хлопець тримав руки дівчини. А та плакала. Бо завтра він ішов на…війну.

О, ні! Сентиметальна застуда ревіла навзрид. Тільки цього їй не вистачало. Утішилася вином й побрела далі.

Слабка-слабка, тинялася від вітру. Осінній день короткий. У неї часу, доки сонце сяде.

Аж ось біжить з розмотаною шиєю, без шапки, ще й з морозивом холоднючим Вітько. Казала йому мама берегтися, бо містом гуляє застуда. Ось я тебе зараз провчу! Будемо разом два тижні молоко з медом пити і колючим шаликом мотати горло. Застуда вмостилася на смачнющий пломбір. І тут… Пролунав гучний сміх хлопчика, якому метелик-листочок сів на носа. Від несподіванки застуду знесло. Прямо в брудну калюжу.

Застуда лютувала. Це все доброта твоя. Поцілувала, причепилася й усе! Ні, дивишся на них. Обираєш не зрозуміло що. Півгодинки – і сонце сяде.

На самотній лавці парку сиділа Олька й гірко плакала. Жах! Але шукати нової жертви було ніколи. Застуда підсунулася ближче.

Вона просто ще ніколи нікого не цілувала. Не заражала вірусом.

Вона думала, що це так просто, а виявилося – ні…

– Можна я тебе поцілую?- спитала вона Ольку.

Та здивовано поглянула на маленьку хвору тінь:

– Іди геть звідси, глюче нещасний.

– Якщо я когось не поцілую, то помру.

– Що мені до того, якщо я його люблю, а він мене – ні.

По Ольчиному обличчю градом котилися сльози, зробивши якесь неймовірне місиво з пудри, туші й помади. Оля тримала в руках зів’ялий букетик конвалій, з якого осипалися листочки.

– Якщо тобі все одно, то можна поцілувати? А то сонце сідає.

– Байдуже, цілуй.

Застуда притиснулася до Ольчиних губ і… Нічого. Абсолютно. Олька була щеплена від грипу й застуди, але не від нещасного кохання. За деревами ховалося байдуже сонце. Знеможена застуда впала на зів’яле листя. У неї вже зовсім не було сил. Вона збезчестила свій рід. Не виконала свою огидну місію.

Розгублена Олька жалісливо опустилася до конаючої застуди:

– Що я можу для тебе зробити?

– Знаєш, я ні про що не шкодую. Нехай люди будуть здорові. Посади коло мене конвалії. Я навесні прокинуся квіткою, а зараз просто засну.

Олька присипала листям свою дивну знайому. Чому вона її бачила? Бо плакала сама. А застуду легко помітити крізь сльози.

Тієї осені в місті ніхто не хворів. А навесні на радість закоханим у старому парку коло лавиць зацвіли білі конвалії. Саме там Олька вперше цілувалася зі своїм хлопцем. Від того аромату трохи чесалося в носі і хотілося плакати… від щастя…

Оксана Коцур

2018-11-21T10:01:08+00:00